Секрет перемоги — бути людьми. Три історії людяності від волонтерів Чернігівщини

Це історії про велику віру, ще більшу надію і неймовірну любов. Про темні часи, які «підсвітили» для нас найсвітліших людей. Про наш шлях до Перемоги, ім’я якому – Людяність…  

Історії зі зруйнованої, проте нескореної Чернігівщини – про те, як навіть у часи неймовірних випробувань люди знаходять у собі сили допомагати іншим.

«Волонтерство – те, що допомагає вистояти»

«Нині нам усім особливо потрібна надія, відчуття приналежності до чогось більшого і нові сенси, – каже волонтерка українського простору добра Goodacity Оксана. – Усе це я знаходжу у волонтерстві. Я займалася ним ще до війни, а з початком повномасштабного російського вторгнення його масштаби значно зросли –  моя рідна Чернігівщина дуже сильно постраждала через російську агресію. І допомога іншим – це саме те, що допомагає мені вистояти, не зламатись, не дає впасти духом… Тому що за ці понад півроку я зустрічала стільки дивовижних прикладів людяності та небайдужості, бачила людей, у яких не залишилося майже нічого, окрім внутрішнього світла і тепла – але ним вони прагнули обігріти інших!  

Віра. Те, що тримає

Дитячі пальчики затискають ручку і зворушливо-округлими літерами старанно виводять слово за словом: «Дякую, що захищаєш мене». Діти із села Петрушин на Ченігівщині, яке місяць пробуло під російською окупацією, пишуть листа українському солдату. І стільки  світла, тепла та віри у цьому простому жесті, що дорослі, які спостерігають за ними, не можуть стримати сліз…

Вони – звичайні діти. Бігають, граються, радіють святу…  Але ці діти із невеличкого села на Чернігівщині пережили найстрашніші в житті тижні справжньої війни.

«Коли я побачила доволі незвичне прохання допомогти в організації свята для дітей, які понад місяць прожили на окупованій території, відразу зрозуміла, що свято потрібно проводити, – каже волонтерка Оксана. – Так, допомога нині потрібна ще на багатьох інших фронтах, але бачили б ви ці очі…  Очі дітей, які не розуміли чого цілими днями не можна виходити з погреба, чого треба падати долі, коли на вулиці гуде і бахкає, чого всім так страшно, а в хаті нема і шматка хліба…»

«Наші діти не грають «у війну» – бо занадто свіжі і страшні спогади про жахи справжньої війни, які їм довелося пережити, – каже мешканка Петрушина Наталя Питинська. –  Тому ми й вирішили влаштувати для дітей села свято –  аби вони мали привід для посмішки. І дякуємо волонтерам, котрі нам у цьому допомогли. Не чекаючи приводу і нагоди, влаштувати свято для дітей, котрі пережили окупацію – це про неймовірну людяність!

Коли наприкінці березня у село зайшли наші військові, ми плакали з радості, побачивши жовто-сині прапори! Тому діти на святі найперше захотіли намалювати листівки для наших захисників. Віра в нашу армію, в нашу людяність, в нашу Перемогу – це те, що нас усіх тримає!».

Надія. Те, що надихає

І коли, вже здається, не залишилося нічого, завжди є вона – надія… «Втратили все, окрім віри в людське добро», – каже Ніна Винник із Новоселівки. До 24 лютого у неї був дім і велика щаслива родина.  Нині оселя, яку будували чотири покоління родини, зруйнована російською ракетою, поранена донька – у лікарні,  а син, зять і навіть хресна її 12-річного онука Данилка – на фронті… Війна вкрала у Данилка дитинство – замість ігор з однолітками він щодня їздить 15 кілометрів велосипедом до мами у лікарню, допомагає розбирати завали на попелищі, яке залишилося з їхнього дому, продає молоко від єдиної уцілілої на господарці корівки, сам зробив напис на картонці «Купіть молочко – дуже потрібні кошти на лікування пораненої мами»… «Хочу, щоб мама швидше одужала», – за сльозами на очах каже він. Історію хлопця переповіли десятки газет, про нього писала навіть Associated Press!

 «Я була просто неймовірно вражена тою кількості людей, котрі зголосилися допомогти нам, – каже Ніна Винник. – А знаєте, що вражає найбільше? Коли до нас приходили наші односельці, у яких і самих хати погорілі-поруйновані, і приносили, хто скільки міг, Люді на лікування! Це просто – до сліз! Якщо у нас ТАКІ люди, які продовжують ділитися і допомагати іншим, навіть коли самі втрачають, нас нікому не перемогти… Це більше, ніж просто речі чи кошти, це – надія… Надія на те, що попри увесь жах і біль довкола, у людях ще багато добра і світла…»

Любов. Те, що не зникає

Дідусь Василь із зруйнованої російської снарядами Новоселівки попросив у волонтерів Goodacity лише найнеобхідніші речі для облаштування побуту і… сукню для дружини! 

«Бо моя Санечка – найкрасивіша для мене, і такою і має бути», – плаче, пригадуючи їхній останній день у зруйнованій домівці, чоловік. Людяність – це зворушлива турбота навіть у найважчі часи…

Подружжя Василя і Олександри Дубин разом уже 57 років. У рідній Новоселівці їх знають насамперед як талановитих майстрів – бабця Шура вишивала, а дід Василь плів кошики з лози. Коли їх будинок, а разом з ним і все, що наживали на один рік, перетворився на місиво із каменю та цегли, вони найбільше побивалися не за майном, а за сімейними фотографіями і своїми рукотворами…    

«Найбільше зворушує те, – розповідає історію подружжя волонтерка Goodacity  Оксана, – як люди, котрі залишилися на уламках власних будинків і власних життів, прагнуть поділитися з іншими хоча б дещицею того, що у них зосталось… «Дитинко, візьми хоча б вишень – дивися, як рясно сей год зародили», – не відпускають з порожніми руками із подвір’я, куди привозила їм допомогу, дідусь Василь та бабця Шура. Кілька уцілілих дерев – єдине, що залишилося від їх обійстя… У березні неподалік їхньої хати окопалися наші війська – і дідусь з бабусею, попри страшні обстріли і небезпеку, щодня знаходили можливість принести свіжої домашньої їжі нашим солдатам. 

У їхньому затишному домі завжди було так багато любові, тепла і турботи. Дому більше немає – але турбота і любов залишилися. І вони – не минають».