Історія написання терапевтичної книжки «Таємні історії маленьких і великих перемог» Тані Стус

Як говорити з дітьми про війну: історія написання терапевтичної книжки «Таємні історії маленьких і великих перемог» Тані Стус видавництва #книголав.

У видавництві #книголав вийшла друком паперова книжка «Таємні історії маленьких і великих перемог» від Тані Стус, відомої української письменниці, дітознавиці та психологині.

Це десять оповідань із терапевтичним ефектом про досвід проживання дітьми подій російсько-української війни. Кожна історія складається з двох частин: реалістичної та казкової, – що дозволяє показати певну ситуацію та знайти спосіб подивитися на неї крізь призму казкового сприйняття.

В ексклюзивному інтерв’ю з Танею Стус ми поспілкувалися про історію створення проєкту, про героїв книжки та їхніх прототипів, про важливі моменти консультацій з психологинею під час написання творів та про поради для батьків.

1. Таню, розкажіть, будь ласка, як ви розпочали працювати над книжкою? Чи вдалося втілити задумане?

Це була дуже важлива для кожного письменника ситуація, коли суперфаховий редактор видавництва звертається з пропозицією створити книжку. Така довіра дуже надихає. У квітні минулого року мені написала головна редакторка видавництва #книголав Жанна Капшук і розповіла про спільну книжкову ідею видавництва та благодійного фонду Катерини Білоруської. Я спершу не повірила в те, що #книголав запрошує мене як письменницю створити такий відповідальний текст. А потім я сумнівалася, чи зможу, адже бути в процесі проживання досвіду війни й писати про нього – це виклик не тільки творчий, а й психологічний.

Книжка виявилася сильнішою, глибшою і чутливішою за заплановану. Вдалося найважливіше: створити інструменти, що допоможуть дітям та батькам трансформувати межові досвіди. Сьогодні, на жаль, майже всім відомий термін «ПТСР», де р — це розлад. Та прожитий українцями досвід має вести до іншого «р» — до розвитку, виростання, оновлення. Тож мої художні «інструменти» покликані допомогти саме такому перетворенню. І це стосується не дише дитини читача чи слухача, а великою мірою — дорослих, не лише в сенсі батьківства, а й щодо їхньої внутрішньої дитини, яка нікуди ніколи не дівається, яку треба також плекати, рятувати й переводити у ріст.

2. Очевидно, що говорити з дітьми про війну досить непросто. А писати таку книжку — ще й дуже відповідально. Скажіть, чи важко було працювати над цими історіями? 

Так, було складно, і я була свідома неоднозначності роботи. Допомагали медитації перед написанням кожного оповідання. Я бралася до кожної теми з чистою свідомістю, адже не мала права вносити в текст власний біль. І вже коли я входила у так званий «творчий потік», тоді ставало легко й світло, адже я знала й відчувала місію тексту.

3. Ми знаємо, що ви разом із колегами ведете проєкт фахових обговорень #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Чи був досвід цих розмов корисним для вас на момент вашої роботи над книжкою?

Власне, коли я ініціювала цей марафон і обговорювала з колегами з BaraBooka потенційних співрозмовників, то не думала, що це стане мені у нагоді як авторці. Передусім я не вважаю себе письменницею, радше — я помічниця письменників. Так позиціоную себе: літературна коучка, літагентка, літконсультантка, літературна психологиня для письменників. Я розуміла, що треба формулювати ці важливі принципи, спільно прописувати правила екологічності розмов на тему війни. І що потребу говорити з дітьми про війну не можна ігнорувати. Хтось обов’язково має пояснювати дітям, що відбувається, але робити це дбайливо, чуйно, не завдаючи якогось додаткового болю, щоб не ятрити отриманих ран. Тож врешті ці обговорення, безперечно, вплинули на мене, і сподіваюся, на моїх колег-письменників.

4. Це терапевтична книжка, «книжка-зцілення», яка проговорює багато складних питань — і водночас позиціонується як видання для спільного читання дорослих з дітьми. Яким чином обиралися ці теми? Чи є вони безпечними для дітей?

Тут всі теми з того життя, яке з 24 лютого сталося з кожним українцем. Перелік цих, на жаль, «типових» маркерів ми робили спільно із всією командою – видавництва та благодійного фонду. Оповідань десять, та насправді тем значно більше. І тут важливо вкотре застерегти: у розмовах з дітьми про війну є ті питання, про які слід говорити лише з фахівцями — психотерапевтами. І порушувати деякі питання публічно важко, бо неможливо передбачити, чим це закінчиться. Все одно ми ніколи не можемо гарантувати безпеку в тій чи іншій темі. Власне, про це якраз і написана передмова Світлани Ройз, яка була супервізоркою проєкту.

5. 5. До речі, про передмову. Світлана Ройз, дитяча сімейна психологиня, пояснює в ній, як працювати з історіями. А ще, окрім того, що ви письменниця, ви також добре обізнані у питаннях дитячої психології. Розкажіть про погляд психолога у таких проєктах — чому він важливий?

Консультація психолога у книжках, які проговорюють межовий досвід, — необхідна. Тим паче, що тут мова про той досвід, який ми ще не переживали і навколо якого ще немає сформованого поля рефлексій, аналітики. Аналізу досвідів війни в центрі Європи в ХХI столітті ще немає. Ми всі самі в процесі формування відповідей. Тож на одну людину не можна покласти місію створення наративу розмови про війну. Це колективний погляд з максимальної кількості сторін для охоплення різноманітних досвідів. Моя освіта в дитячій психології дуже-дуже знадобилася, і ми разом зі Світланою Ройз перелопачувати синонімічні ряди, змінювали синтаксичні конструкції, обговорювали варіанти реакцій читачів з різним пережитим «багажем війни». Безцінними були й поради моїх освічених подруг — мам, які читали з огляду на досвід пережитого їхніми дітьми. Це все створило поле безпеки навколо цього тексту.

6. А з ким іще ви радилися під час написання книжки? Напевно, серед головних героїв є такі, що мають реальних прототипів? Розкажіть про це.

У мене насправді була дуже велика команда: не тільки офіційна — #книголав та Фонд Катерини Білоруської, — а також мої улюблені колеги та подруги: бета-рідерки з дітьми. Безперечно, велетенська роль належить Жанні Капшук та Світлані Ройз, з якими ми відшліфовували тексти до крихітних нюансів – аби мінімізувати ймовірність ретравматизації. А ще я радилася і з безпосередніми учасниками бойових дій, які допомагали мені не схибити у деяких фактах.

Реальні прототипи є в кожній оповіді. Зокрема, розкрити тему повернення з війни героїв-воїнів з інвалідністю мені дуже допоміг спортсмен і педагог Олександр Чайка, який втратив ногу після тяжкого поранення. Він дозволив мені розповісти в художній інтерпретації його історію — як казку про зцілення, про розуміння дітьми, що таке біль і навіщо він, і про те, як не втрачати віру в життя.

В казці про уламок ракети прототип — мій давній друг, який ще з 2014 року захищає країну. Він ветеран і «завдяки» бойовому досвіду й тим супутнім обставинам, у яких був усі ці роки війни, він став дитячим письменником. Каже, «став писати, щоб не поїхав дах». Я створила образ тата-казкаря, який своїй доці розповідає казку. Ще тут є воїн — директор «Малої академії наук» Оксен Лісовий, бородань, який в книжці з дітьми дуже «педагогічно» розмовляє – щоб вони не боялися звуку сирени. Людина з великої літери і з великим серцем.

Реальні прототипи й головні герої — мої онуки: Свят, Лянка і Левчик. Тут варто зазначити про дуже важливий нюанс, який завжди треба промовляти батькам: якщо діти, наприклад, пізнають себе, асоціюючи з іменами героїв чи за віком, то обов’язково треба провести з ними розмову про розототожнення. Я своїй доньці так і сказала, щоб вона обов’язково розповіла своїм дітям, що всі ці історії — не про них, це просто у них такі імена.

7. У книжці є чудові ілюстрації Марти Кошулінської, які наче доповнюють історії — додають їм візуальних акцентів, роблять образи глибшими. Як створювалися персонажі? Як відбувалася співпраця з художницею? 

Я дуже дякую Марті за її роботу. Це вже наша друга спільна книжка, і я була дуже рада, коли дізналася, що цю книжку буде малювати вона. Я передала Марті фотографії дорогих мені людей. Вона так реалістично їх намалювала, що мої друзі можуть себе там упізнати.

Особливо мене, напевно, вразило те, як Марта намалювала дім. Тому що одна із ключових історій — це оповідь про дім, у який влучила ракета. Він теж має реальний прототип: не тільки в житті всіх українців, які бачили безліч фотографій, а й і в особистому житті — житті моєї родини. Я писала цю історію зі «слів» того будинку, в якому жила моя донька. Буквально за декілька годин до того, що трапилося, вона встигла виїхати з малюками з Бучі. Це був перший будинок, у який влучила ракета, і його фотографія — одна з перших, яка розлетілася по всьому світу як свідчення про початок звірств нашого сусіда.

8. «Таємні історії маленьких і великих перемог» — книжка, яка є цілющою і для дітей, і для дорослих. Тож наостанок скажіть, будь ласка, що ви порадите батькам під час прочитання книжки?

Ніколи не забувати, що «р» — це не лише розлад чи ретравматизація, «р» — це розвиток, ріст і навіть радість, радіти — можна. Важливо самим на це налаштовуватися й дарувати цю надію й певність своїм дітям. Говорити з ними більше не про війну, а про перемогу, не про біль, а про зцілення.

Історія проєкту

Терапевтична книжка для дітей була реалізована за ініціативи та сприяння Міжнародного благодійного фонду Kateryna Biloruska Foundation у рамках програми Фонду Mental Health – програми психологічної підтримки українських дітей, які постраждали внаслідок російської агресії.

Восени 2022 року проєкт «Таємні історії маленьких і великих перемог» вийшов у аудіоформаті в співпраці з українською аудіокнигарнею «АБУК» та міжнародним медіасервісом MEGOGO. Голосом проєкту стала українська співачка Alyosha. 

Чимало дорослих і дітей в Україні та за кордоном уже мали можливість прослухати історії в аудіоверсії — зафіксовано майже дві з половиною тисячі прослуховувань.

У лютому 2023 року вийшла друком паперова версія книжки у видавництві #книголав.