«З усіх залишився один»: підлітковий трилер про підлітків

Десятеро підлітків отримують шанс змінити своє життя, взявши участь у реаліті-шоу «Вершина» з величезним грошовим призом. Але вже незабаром вони розуміють, що борються не за гроші, а за своє виживання. Темні таємниці, небезпека і реальна загроза смерті — тільки один може залишитися живим.

Публікуємо уривок із книги «З усіх залишився один»: 

Хвилі накочуються на пісок і відповзають назад, приплив змінюєтьсявідпливом — єдина

ознака життя на цьому пляжі. Порожнеча бентежить — ніби острів щосьприховує.

Я кидаю погляд на високі дерева з пишними кронами, що шелестятьлистям на вітрі, утворюючи лінію розмежування вздовж пляжу.

Або дають комусь можливість сховатися.

Роблю глибокий вдих, щоб заспокоїтись, але в повітрі витає запах солоної води й смаженого м’яса, від чого починає млоїти в животі. Розтираюруки, які тремтять, але не від холоду: щось не так. Час, коли прозвучав той голос, був дібраний надто ідеально. Чи Ґрейсон справді винен? Чи розповідьпро його злочин містила лише половину правди, як у випадку із Зейном і мною? А як щодо інших? На Райкасі за вбивство карають смертю. А правосуддя чиниться дуже швидко. Іноді аж занадто. Та хіба всюди так?

Я роздивляюся Марію, поки ми далі йдемо пляжем. Її постава свідчитьпро впевненість у собі, кроки довгі й рішучі, ніби вона знає, що їй ніщо не загрожує. Або, можливо, це тому, що чим далі ми відходимо від тілаҐрейсона, тим нереальнішим усе це здається, скидаючись просто на якийськошмар. Вона навіть не схожа на вбивцю.

Звісно, коли я думаю про вбивць, то уявляю собі потворних, згорбленихчоловіків з рябими обличчями та брудним одягом, а не звичайних, нічим не примітних дівчат. Сумнів упивається пазурами в мій мозок, чіпляючись за нього, як потопельник за пліт.

Чи насправді дала б Марія горіхів якійсь дівчині, щоб вигратизмагання?

Вона підбирає з піску камінь.

— Цікаво, на скільки вони відтермінують старт гри. Краще б, аби не довше ніж на день-два.

Я не відповідаю. Волію про це не думати.

— Ти хіба не хочеш грати? — вона пильно дивиться на мене великими карими очима, а в її голосі відчувається недовіра.

Я хапаю палицю, присипану піском, і ламаю її на маленькі шматочки. Звичайно, я хочу грати. Хочу грати, хочу виграти, хочу звільнитися від свогобатька й утекти від поглядів і перешіптувань, які переслідують мене всюди, хай де б я з’явилася.

Стискаю ці маленькі шматочки дерева так сильно, що їхні гострі краївпиваються мені в шкіру. Я збиралася виграти цю гру, забрати гроші й зникнути ще до того, як шоу вийде на екрани. А потім Ґрейсон помер і зруйнував усі плани.

Мене сповнює лють, стрімка й гаряча, що за мить змінюється на сором. Неочікувано мені до горла підступає схлип, і я намагаюся притлумити його.

— То що, — знову питає Марія, — хіба не хочеш?

— Ні, — я викидаю рештки палиці в океан. — Але це однаково не маєзначення, бо змагання скасують.

— Чому?

— Тому що хлопець помер, — різко кидаю я, а тоді додаю, трохи спокійніше: — Та ще й оцей голос.

Марія махає рукою, наче відмітаючи цю думку.

— Я погоджуюся з Еві: голос, мабуть, просто частина гри. Хіба що тисправді вбила тих людей?

— Н-ні. Усе це просто… вибило з колії.

Вибила з колії думка про те, як вони про це дізналися. Зрештою, зрозуміло, що продюсери мусили б знати про цей нещасний випадок: пронього йшлося в усіх новинах. Може, вони вирішили додати до шоу чогосьновенького? А може, вони завжди вишукували бруд на всіх учасників, щобипосилити напруженість і недовіру між ними, як і сказала Еві. Але ж вони не могли зробити так, щоб хтось удавився їжею.

По спині пробігає холодок. Чи могли?

— Вони скасують гру, — повторюю я, змушена перервати тишу, щозапала між нами. — З поваги до Ґрейсона та його родини.

— Ой, та годі. Нічого вони не будуть скасовувати — «Вершина» надтопопулярна. Крім того, вони ще не почали зйомки, тож їм навіть не доведетьсявирізати його з кадрів.

— Вони таки можуть скасувати…

І взагалі-то мали б. Я знаю, що мали б, навіть якщо мені відчайдушно хочеться, щоби змагання продовжились.

…

Де ховається вбивця? Коли він вийде?

Моє серце раптом завмирає. Чи це все-таки хтось із нас?

Мацаю руками пісок у пошуках каменюки, палиці — будь-чого, щомогло б слугувати за зброю. Пальці стискаються навколо гладкого каменярозміром із м’яч для гольфу. Зброя поганенька, але згодиться.

Зручніше обхопивши камінь, знову окидаю оком навколишнютериторію, і мій погляд зупиняється на Еві. Після її сварки з Паломою в менебільше немає жодного сумніву, що вона справді вбила того безхатька — того шахтаря. А відео… Я кривлюся. Воно було жорстоким. У мене досі перед очима кадри з тим бідолашним чолов’ягою, який, скрутившись клубком, затуляє голову руками й благає зглянутися над ним, поки його з несамовитоюлюттю забивають саморобними палицями, і за його зболеними криками подекуди чутно тріск зламаних кісток.

Так і не вдалося встановити, хто це зробив. Єдиним висновком, якогодійшли Шукачі Справедливості, було те, що злочин скоїв гурт дівчат, та й то лише тому, що ті кричали й верещали під час побиття. За словами Головного Шукача Справедливості, погана якість відео не дала змоги провести належний аналіз голосу, а обличчя нападниць були закриті масками.

Я протираю великим пальцем камінь, задивляючись на товсту білулінію, що тягнеться по ньому. Чомусь мені здається, що Еві з тієї сім’ї, якалегко могла б відкупитися від законників, а що дати їм хабаря взагалі не проблема, знаю напевно: мій тато завжди так робив.

Кидаю погляд на Оскара, який звідси має вигляд лише темної тіні. Треба буде вмовити його пересісти ближче до гурту. Дам йому ще трохи часу, а тоді попрошу приєднатися до мене на варті. Важливо простежити, щоб Евінас усіх не порішила. Якщо це вона.

Сумніваюся, що це Палома: вона надто боязка, радше слідує за кимось, аніж веде сама. Те саме з Бекс і Вінстоном.

А от Рая… Рая вміє битись. А ще не любить, або навіть не терпить, коли інші вказують їй, що робити. Однак це не перетворює її на вбивцю, та й узагалі: вбивати когось за пакет їжі — хіба таке буває?

А втім, якщо вона голодувала… Хитаю головою. Навряд. Рая не стала б наражати себе на ризик в’язниці й смертного вироку — вона занадто розумнадля цього.

Позіхаючи, відчуваю, як сильно емоційно й фізично виснажився, тому вирішую облишити на сьогодні спроби щось зрозуміти. Зранку все проясниться. І ми знайдемо спосіб вибратись із цього клятого острова й повернутися додому.