События

«Лист від іграшок». Якщо малюк не хоче прибирати

Цей метод застосувала колись давно моя мама. Спрацював він, хочу сказати, з першого разу. Як і в кожної маленької дитини, в ту пору в моєму житті відбувалося стільки всього цікавого, що витрачати час на прибирання іграшок мені здавалося заняттям зовсім нікчемним.

порядок в домі

Чого тільки моя бідна мама не вигадувала — просила мене, вмовляла, ну, і лаялася, звичайно. Навіть казку про олов’яного солдатика Андерсена читала, і хлопчика, який іграшки за собою прибирає, показово хвалила. А я, хоч і теж дуже хотіла отримати мамину похвалу, але іграшки все-таки прибирати лінувалася, та й забувала я про це часто.

Мені тоді було 4,5 роки — вік, коли малюк вже починає щось осмислювати, але в той же час віру в казку ще не втратив. Саме час, щоб за допомогою гри привчити до дорослих вчинків. Приходжу я додому якось після садка, а мене в поштовій скриньці чекає лист. Мене! Перший мій лист! Писали… мої іграшки. Скаржилися, що їм погано у мене живеться, що не подобається бути розкиданими по підлозі, що на них там всі наступають і що не люблю я їх, напевно. От і вирішили вони піти від мене. Побігла я швидше додому. І точно: жодної моєї іграшки вдома немає, жодної книжки (про телевізор і комп’ютер мови тоді і не йшлося). Нічого-нічого не залишилося. Читаю я далі лист (точніше, мені його читала мама). А там продовження — що все-таки іграшки сильно мене люблять, сумують і сподіваються, що я виправлюся. Лежали у мене вдома олівчик і буквар. Буквар сам йти не захотів, а олівчик залишився за мною наглядати: як я мамі допомагаю, що я роблю. А вночі, коли я спала, він лист іграшкам писав, в якому розповідав, що я хорошого зробила, а що поганого. І так цілих два тижні іграшки за мною спостерігали. Чи треба говорити, що намагалася я зі своїми іграшками помиритися з усіх сил. Чого тільки в той час ні прибрала, як тільки мамі ні допомогла! А так як грати мені було зовсім нічим, то гортала потихеньку буквар, так і до читання інтерес з’явився — від зайвого часу і від бажання самії лист іграшкам написати, бо, здавалося, не завжди олівчик про мене гарне у листах писав.

Повернулися, звичайно, до мене мої іграшки, І з мамою більше не було вже через це сварок. Якщо забувалася я, то мама нагадувала про те, як одного разу іграшки від мене пішли. Маленька тоді була, але відчуття свої пам’ятаю — не було ні краплі сумніву в тому, що іграшки справді на мене образилися. Важко було спочатку прибирати за собою все, а потім звикла, втягнулася. На все життя звикла.

До своєї дитині теж метод цей застосувати довелося. Тільки трохи винахідливішим — мишка від комп’ютера, плеєр теж пішли (подивитися, де це тепер іграшки живуть). Довелося витримати бій у дитячому магазині (всі ці «хочу» і «дай»), але ввечері прийшов лист, що образилися іграшки ще сильніше. Прохання в магазинах припинилися. А далі все пішло за старим сценарієм. Допомога мамі. Книжка. Лист іграшкам.

Треба сказати, що час, коли іграшки пішли від нас, був часом найбільш близького мого спілкування з дитиною. Адже одного його вже не кинеш — зайнятися-то йому нічим. У ці два тижні розмовляли ми з ним багато, читати вчилися, бажаннями і думками своїми ділилися. Переживав мій хлопчик, що іграшки не повернуться, але я переконувала його, що він молодець, і хвалила його багато. Після того, як іграшки повернулися, у мого синочка з’явилися обов’язки в домі, які він з радістю виконує. І іграшкам хвалиться — який він тепер молодець …

Автор: О. Свешникова, журнал «Игра и дети»