Історії великого міста. Двоє

Піднімаючись на станції метро Хрещатик на ескалаторі, який віз мене в обійми дочки Зевса та Мнемосіни. Я звернула увагу на літню пару, яка теж, судячи з їхнього класичного вбрання, прямувала до театру імені Івана Франка. Придивившись, зрозуміла, що ця пара — мої сусіди.

Це було шапкове знайомство: привіт — до побачення. Але мені здавалося, що я знаю їх досить добре. Щоранку з вікна своєї квартири я спостерігала ту саму картину: вона виходить з під’їзду, доглянута, елегантна, з кокетливою старомодністю обертається і велично змахує своєму чоловікові рукою. Цей королівський жест, що повторювався день у день, був її візитною карткою.
І він, чоловік, – середньостатистичний, типовий, кожен вечір після роботи заходить до магазину і поспішає до своєї коханої дружини…

Але одного ранку в звичний час вона не вийшла, а через кілька хвилин біля під’їзду пригальмувала швидка. Його забрали.

Ранок змінився. Вона, постаріла, сутула, середньостатистична і типова, виходила з під’їзду, на мить пригальмовувала, здавалося, щоб обернутися, але стрималася і шкандибала далі.

Я їх довго не бачила. Ось тільки зараз – у метро. Вона — елегантна, грайливо усміхнена. І він — щасливо та віддано тримає її під руку. Вона схилилася до його вуха і щось сміючись прошепотіла, він із захопленням глянув на неї і поцілував руку.

Мельпомена співала та грала на струнах душі.

Автор: Наталія Рибачик