События

Чи є життя після розлучення або історія однієї розлученки з «причепом»

Початок кінця

Це не блог практикуючого психолога і не посібник з пошуків нового чоловіка. Це реальна історія реальної жінки, моя тобто. І тут ви, звичайно, можете подумати: «Ой, ну цих вже мотивуючих історій в мережі тисяча і одна штука. Чим ти краща за інших?».

Та, правду кажучи, нічим. Я навіть непрофесійний автор, так, самоучка.

Але про все по-порядку.

життя після розлучення

Звати мене Таня і зараз мені 28. Була я маленьким дурненьким дівчам (16 років), коли зустріла свого тоді ще майбутнього колишнього чоловіка. Щоправда тоді я зовсім так не думала. У мене був характер ще той. Він був старший на три роки (і цього вже було достатньо).

розлучення

Від дня знайомства до весілля минуло чотири роки зі своїми драмами, але історія не про це. І ніби жили як усі. То сварились, то мирились в кімнатці студентського гуртожитку. Через півроку після весілля я завагітніла. І це було свідоме сумісне бажання. Правда, потім виявилось, що насправді до цього не був готовий ніхто.

розлучення

Дочка народилась восени. В день моєї виписки з пологового будинку чоловік змінив місце служби. І тут все почалось. Сварка на сварці. Образа на образі. Він став грубіший і жорстокіший, а я вразливіша і беззахисніша. Чим старшою ставала донечка тим, більше ми віддалялись одне від одного. І я все думала, що, н, це ж поки я вдома сиджу, через те, що людей не бачу і не буваю ніде. Це я винна, бо мені уваги не вистачає, а як серед людей буду, то я менше буду його смикати, і вдома все стане спокійніше.

Так от, факт номер один: В усіх бідах завжди винні обидва.

У нього за роботою ніколи не було на нас з дитиною часу. Ми часто і подовгу гостювали у моїх батьків, бо там ми хоч комусь були потрібні. А коли він нарешті брав вихідні, ми вже не могли проводити час разом. Сварились за кожну дрібницю. Він кричав, а я плакала.

Даші виповнилося два, і вона пішла в дитячий садок. Я влаштувалась на роботу. Правда, слід відмітити, що влаштував мене туди мій, тоді ще, чоловік. Була то робота інженера на кафедрі, а простіше кажучи, секретарки. Отримувала я мінімалку. Але хоч щось. До цього рік взагалі без доходів. Все тільки за рахунок чоловіка, що тішило його самолюбство, і про що він не втрачав нагоди нагадати. Ніби і робота є, і дитя в садочку прижилось, але ставало тільки гірше. Я старалась рости над собою. Вступила в аспірантуру, стала ходити на курси англійської і, коли малій виповнилось три, я вже вчилась в аспірантурі і за сумісництвом працювала асистентом на кафедрі (для тих, хто не в темі, це той, хто веде лабораторні роботи і семінари).

На роботі мене любили і хвалили. Всі тільки і дивувались: «Ти така молодець. І працюєш, і дитину скрізь водиш, і кандидатську пишеш, і англійську вчиш, і вдома завжди є що їсти… Як ти все встигаєш?». А я старалась. Тільки ніяк не могла зрозуміти, чому чим більше мене хвалять десь, тим сильніше старався принизити мене вдома чоловік. Колючі жарти були просто на кожному кроці.

Факт номер два: Чим менша самооцінка у чоловіка, тим сильніше він намагається опустити самооцінку дружини.

Згодом виявилось, що і виглядаю я «третій сорт не брак» або «з пивом потягне», і волосся на руках якесь дуже довге і цілуюсь я якось не так, і шкіра не така… І таке «не так» вже було скрізь. Про інтимну сторону подружнього життя вже годі й говорити. Раз коли не коли аби відбути.

зрада

Одного холодного вечора в лютому він пішов у душ і лишив телефон на столі. Йому прийшла смс на вайбер, і я краєм ока побачила напис на екрані: «Спокойной ночи, манюничка». Мій світ перевернувся в той момент. Пізніше я ще довго запитувала себе, щоб сталось, якби я не звернула на те смс уваги, якби машинально не прочитала? Може все б було гаразд?

Факт номер три. Не було б. Все стається тоді, коли має статись і так, як має статись. Все що не трапляється, все на краще.

Я не влаштовувала істерик (спершу), а просто запитала, чи він мені зраджує. Виставив мене ревнивою дурепою. Я сказала йому, що якщо відчуєш потребу мене зрадити, то краще скажи одразу і розійдемось на тому, що є, як цивілізовані люди.

Факт номер чотири: «Цивілізованих людей» я знаю аж одну пару і то я досі сподіваюсь, що вони ще підростуть і знову будуть разом.

Він промовчав. За тиждень я не витримала і запитала знову. Він знов відбріхувався. Тоді я поставила його перед фактом, що все знаю, бо прочитала його переписку вконтакті. І тут почалось. «Це було давно, я був нетверезий, зараз ми просто друзі» і купа інших виправдань. Я пробачила. У нас же дитина.

Факт номер п’ять. Не варто пробачати. Це як дозвіл витирати об себе ноги і далі.

І далі стало все зовсім погано. Комплекси росли пропорційно всім недолікам, які знаходив в мені чоловік. А знаходив він їх постійно. Я старалась бути гарною дружиною. Готувала вранці сніданок, прасувала сорочки, навіть запропонувала купити якусь еротичну білизну (за що до речі отримала ще один комплекс). Потім руки опустились. Я боролась за сім’ю майже вісім місяців. Врешті я здалась, і в жовтні, за два тижні після дня народження дочки, він пішов.

розлучення

Здавалось життя втратило сенс. Все зруйновано. Все. Кому я буду потрібна? Я ж страшна, товста, з руками як у мавпи, цілуватись не вмію, в ліжку колода, грошей не заробляю і особливим інтелектом не відрізняюсь. Мало того. До цього всього у мене чотирьохрічний «причеп»?

Все, що я написала, зовсім не для того, щоб ви зараз мене пожаліли. Не треба. Я себе, повірте, нажаліла достатньо. Я пишу це все для того, щоб сказати, що це маячня!!! І так мені певно і треба було.

І це факт номер шість. З нами поводяться так, як ми це дозволяємо.

Що було далі? Продовження ТУТ

Автор: Тетяна Бучака